Марта Дичок

Професор кафедри історії і політології в Університеті Західного Онтаріо, науковий співробітник Центру європейських, російських та євразійських досліджень (CERES) при Університеті в Торонто. Ад’юнкт- професор в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Науковий співробітник Українського наукового інституту Гарвардського університету (2011) та Центру Вудро Вільсона для міжнародних вчених у Вашингтоні (2005–2006). Наукові зацікавлення: міждисциплінарні дослідження, колективна пам’ять та пост- комунізм. Автор книг: «Media, Democracy and Freedom. The Post Communist Experience» (2009), «The Grand Alliance and Ukrainian Refugees» (2000), and «Ukraine:Change Without Movement, Movement Without Change» (2000).

Переосмислення досвіду українських біженців часів Другої світової війни

Наприкінці Другої світової війни радянський уряд розсилав повідомлення «Батьківщина пам’ятає своїх дітей». Радянський народ, наш уряд, партія Леніна-Сталіна ні на хвилину не забували про долю радянських громадян, що тимчасово опинилися в ярмі фашистського гніту.

Наприкінці Другої світової війни радянський уряд розсилав це повідомлення мільйонам переміщених осіб у Центральній Європі. Війна закінчилася, час повертатися додому, Батьківщина чекає. Багато українців що опинилися за межами Союзу розповідали іншу історію. Вони наполягали на тому, що вони українці, а не радянський народ. Вони відмовлялися повертатися в СРСР, пояснюючи це страхом переслідувань, ув’язнень і смерті від рук комуністичної влади, коли вони повернуться.

Суперечливі наративи. Непросту історію українських біженців та репатріантів переповідали на різний манер. Існує як мінімум три основні наративи, що виникли у той час, коли відбувалися події кінця Другої світової війни, які оповідали їх учасники та сучасники.

Західний варіант. Мільйони вивезених з рідної землі осіб у Європі потребували допомоги, щоб повернутися додому, і в останні роки війни розгорнулася масштабна програма репатріації. Коли українці та інші східноєвропейці відмовлялися повертатися на підконтрольні комуністам землі, в цю історію був внесений деякий дисонанс. Багато чиновників, що мали справу безпосередньо з виходцями-східноєвропейцями, та політики різних європейських країн не могли зрозуміти, чому хтось не хоче повертатися додому, і чому ці люди так критично ставляться до їхнього воєнного союзника Сталіна. Із розгортанням холодної війни аргументи цих антикомуністично налаштованих осіб,
що були вивезені, переросли у політичний капітал. СРСР перетворився з воєнного союзника на ідеологічного опонента, західні уряди почали відгукуватися на прохання українців та інших східноєвропейців про політичний притулок.

Радянська історія. Сталіну та політбюро потрібно було укріплювати міжнародні здобутки СРСР і водночас відбудовувати свою країну. Тим часом мільйони радянських  громадян перебували за кордоном. Деякі з них критикували комуністичну систему, відмовляючись повертатися, дехто наполягав на тому, що вони зовсім не радянські
громадяни, а українці. Було сконструйовано чіткий наратив, який відображав панівну ідеологію єдиної радянської переможної сім’ї, а також мав на меті підривати довіру до тих, хто не повернувся. Якщо людина не хотіла повертатися додому, значить їй було що приховувати: зрадницьку або злочинну діяльність під час війни, можливо співпрацю з нацистами. У 1946 році., коли стосунки серед антигітлерівської коаліції погіршилися, масова репатріація припинилася, а силу більше не застосовували, у радянському наративі з’явився новий вимір. Капіталістичні держави запобігали поверненню радянських громадян додому, вони тримали їх і використовували як дешеву робочу сили післявоєнної відбудови.

Українські біженці про себе. Українці, які не хотіли повертатися на територію, контрольовану Радянський Союзом, опинилися у складній ситуації. Їхню національність не визнавав західний світ, оскільки держави Україна не існувало, і спочатку на них дивилися як на непорозуміння. вони вважали себе українськими політичними біженцями, що тікають від тиранії, утисків та переслідувань, вони зверталися до міжнародних норм, вимагаючи політичного притулку. Вони боялися, що після повернення їх уб’ють або відправлять в ГУЛАГ. Ними керувало сильне почуття національної ідентичності, а за їхніми словами, саме за їхню ідентичність їх переслідували в СРСР.

Як було ж насправді?..

Мільйони людей блукали Європою, і переважна більшість просто хотіла потрапити додому, до Франції, Бельгії, Англії, Італії, Угорщини, СРСР та інших країн. УНРРА та радянська репатріаційна комісія допомагали їм це зробити.