Європейський рух Опору

«Рух Опору» – це поняття увійшло в політичну літературу під час Другої світової війни і спочатку вживалося на означення підпільної і повстанської боротьби народів Європи проти окупації Німеччиною та її союзниками. Найбільш відомими в Європі вважаються французькі «макі», італійська «Резистенца», Народно-визвольна армія Югославії, польська Армія Крайова, радянський партизанський рух, Українська Повстанська Армія.

[Електронний ресурс]

Європейський рух Опору виник у всіх окупованих країнах. На чолі руху Опору стояли соціалістичні, комуністичні, радикальні, націоналістичні партії.

У Франції діяла  організація “Вільна Франція», яку очолив Шарль де Голль, французький генерал.

В Югославії  партизанський рух був представлений загонами емігрантського уряду  і народно-визвольною армією  під керівництвом комуніста Йосипа Броза Тіто.

В Албанії,  Грецiї,  Болгарiї  діяли партизанськi армiї.

У Польщі  діяли загони Армiї Крайової, якими керував польський емiгрантський уряд та загони Армії Людової, які створили комуністи на противагу Армiї Крайовій.

Завдання та запитання:

• Розгляньте світлини 1-3. Що їх об’єднує?
• Про які форми руху Опору вони свідчать?
• Чому рух Опору в Європі проти нацистських та фашистських окупантів очолили представники різних політичних  сил?

Радянський рух Опору

30 травня 1942 року постановою Державного комітету оборони було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком. Український штаб партизанського руху (УШПР) був створений 20 червня 1942 р. Начальником УШПР призначено заступника наркома внутрішніх справ УРСР Т. А. Строкача.

Протягом першого року війни організацією партизанських загонів займалися обкоми партії, обласні управління НКВС.

Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів. Виникли великі партизанські загони і з'єднання на чолі з С. Ковпаком, М. Попудренком, О. Сабуровим, О. Федоровим, І. Боровиком, П. Вершигорою, М. Наумовим та іншими.

Етапи радянського руху Опору:

І. Від початку війни до середини літа 1942 р.

Носив спонтанний, хаотичний характер без баз, зброї, керівництва, зв’язку. Населення часто видавало нацистам організаторів, партизанські та  диверсійні загони, які здійснювали терористичні акти проти окупаційної влади і колабораціоністів.

ІІ. Середина літа 1942 – літо 1943 рр.

УШПР організував систематичну матеріальну підтримку партизанським з’єднанням, які виконували завдання по перешкоджанню надходження бойової техніки та живої сили вермахту, а також підтримання напруги на окупованих територіях за допомогою партизанських рейдів.

ІІІ. Осінь 1943 - кінець 1944 року.

Партизанські з’єднання допомагали регулярним силам Червоної Армії під час наступальних операцій та виконували завдання по знешкодженню національного руху Опору на території України.

Форми боротьби партизан:

• диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг, мостів;
• розгром ворожих штабів;
• диверсії на залізницях – влітку 1943 р. розгорнулася операція "рейкова війна";
• рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака).

Складовою руху Опору в Україні  була діяльність підпільників.  Для розвідувальної та підпільної роботи в німецькому тилу залишилося чимало співробітників НКВС.

Восени 1941 р. в Україні  формувалися підпільні обкоми, райкоми, первинні організації й групи ВКП(б).  Усього в роки війни в Україні діяли 23 обкоми КП(б)У та 9 підпільних обкомів комсомолу, 3.5 тис. підпільних організацій і груп.  Всього в діяльності підпільних організацій на 1942 рік брали участь 100 тисяч осіб.

Підпільні організації: "Партизанська іскра" (с. Кримка Одеської (тепер Миколаївської) області) на чолі з вчителем В. Моргуненком; "Молода гвардія" (м. Краснодон Ворошиловградської області (нині Луганська область)) на чолі з командиром І. Туркеничем та комісаром О. Кошовим; "Народна гвардія" (Дрогобицька, Львівська, Івано-Франківська області) тощо.

Форми боротьби підпільних організацій:

• політична робота серед населення;
• терористичні акти проти представників окупаційної влади;
• перешкоджання вивезенню продовольства;
• агітація серед населення проти окупаційної влади;
• зрив відправлення молоді на роботу в Німеччину.

Завдання і запитання:

• Які форми боротьби партизан відображені на радянський плакатах?
• З якою метою були зроблені плакати?
• Яку мету переслідувала радянська влада, організовуючи партизанський рух в Україні?
• Які органи влади займалися організацією радянського руху Опору? Чому?

[Додаткові матеріали]

Націоналістичний рух Опору

Складовою частиною руху Опору на західноукраїнських землях стали дії Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні Другої світової війни в ОУН відбувся розкол на: ОУН(м), яку очолив А. Мельник (мельниківці) та  ОУН(б), яку очолив С. Бандера (бандерівці).

Напад нацистської Німеччини на СРСР викликав сподівання на можливість відновлення української державності серед учасників Організації українських націоналістів (ОУН). Ще до нападу Гітлера на Радянський Союз ОУН(б) домовилася з військовими колами нацистської Німеччини про формування з оунівців двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд». Вони були сформовані в 1941 р. під егідою німецького генштабу за підтримки німецьких спецслужб. На думку керівників ОУН, ці батальйони мали стати зародками української національної армії. Зі свого боку, нацистське керівництво мало намір залучити українські частини до каральних акцій проти євреїв та поляків.

На окупованих гітлерівцями територіях Польщі ОУН сформувала три похідні групи. Їхнє завдання полягало в тому, щоб, просуваючись слідом за німецькими фронтовими частинами, пропагувати в містах і селах ідею самостійності України й організовувати цивільну адміністрацію – органи місцевого самоврядування та поліцію [...]. Окремо від ОУН(б) подібні групи створили мельниківці. Прибувши до Львова, спеціальна  група ОУН(б), очолювана Я. Стецьком, 30 червня 1941 р.   провела Українські національні збори, які ухвалили Акт відновлення Української Держави. Був сформований український уряд, який очолив Я. Стецько. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Лідерам ОУН(б) було заявлено: «Фюрер – єдиний, хто керує боротьбою. [...] Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій».

Гітлерівці заарештували 300 представників ОУН(б), 15 з них згодом розстріляли, а інших відправили до таборів. Були арештовані і лідери ОУН(б) - Степан Бандера та Ярослав Стецько. 8 липня 1941 р. С. Бандеру нацисти вивезли до Берліна, а потім до концтабору Заксенхаузен. [...] Наприкінці 1941 р. ОУН(б) взяла курс на боротьбу проти гітлерівців. Гітлерівська служба безпеки у наказі від 25 листопада 1941 р. наголошувала, що рух Бандери готує повстання, мета якого – створення незалежної України. Тому всі активісти цього руху мали бути негайно заарештовані і «після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».  

Зовсім іншу політику, у порівнянні з бандерівцями, проводила ОУН(м). Вона рішуче відмежувалася від львівської акції бандерівців 30 червня 1941 р. Вже 6 липня А. Мельник відправив листа на адресу Гітлера, в якому питання проголошення незалежності України не ставилось, а підкреслювалось тільки бажання ОУН(м) «взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства, [...] йти пліч-о-пліч з німецьким Вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування». 5 жовтня 1941 р. у Києві під керівництвом А. Мельника на Установчих зборах   створено Українську Національну Раду, як громадсько-політичний  центр. Очолив її Микола Величківський.

У Києві почав виходити журнал «Українське слово». Олена Теліга організувала Спілку українських письменників. У грудні 1941 р. німці заарештували, а в лютому 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру групу українських націоналістів.

Завдання і запитання:

• Які заходи застосовували ОУН(б) та ОУН(м) для організації своєї діяльності?
• Чому представники ОУН(м) не підтримали намагання ОУН(б) відновити незалежну Українську Державу?
• Якою була реакція гітлерівців на проголошення Акту відновлення Української Держави?

[Додаткові матеріали]

Українська повстанська армія

УПА – це партизанське формування, яке виникло14 жовтня 1942 року на Поліссі й Волині як опір терору німецької окупаційної влади. Командування УПА розглядало радянсько-німецьке протистояння як сприятливий фактор для створення незалежної України революційним шляхом.

Перші бої УПА відбулися не з радянськими чи польськими партизанами, а з німецькою поліцією та формуваннями окупаційної адміністрації. Бої відділів УПА з німцями тривали до літа 1944 року, поки нацисти не залишили українських теренів, де діяли повстанці. Загалом УПА завдала німецькій адміністрації та війську втрат, співмірних із тими, які завдали радянські партизани.

Протягом зими 1943-го – осені 1944-го бойові зіткнення УПА з німцями відбувалися регулярно. У звітах німецьких органів безпеки, українські повстанці фігурували як українські або національні «банди». Багато захоплених у німецький полон повстанців та підпільників було страчено.

Генеральний комісар Волині та Поділля Г. Шене на початку травня 1943 року зазначав, що в районах Горохів, Любомль, Дубно, Луцьк, Кременець повністю «панують націоналістичні банди», а «те, що тут відбувається, варто розцінювати як повстання».

УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священик, котрий виконував функції капелана.  Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на західноукраїнських землях від безбожного комуністичного режиму. [...] В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини та СРСР. Деякі були просто звільнені при депортації зі залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем гестапо, СС та НКВД.

[Електронний ресурс]

У липні 1944 р. з ініціативи УПА та  ОУН(б) було утворено Українську головну визвольну раду (УГВР) — орган політичного керівництва українським визвольним рухом.

Метою організаторів було створення ширшої суспільно-політичної бази для боротьби збройного підпілля проти нацистів  і більшовиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч остання залишалася організаційною й ідеологічною базою УГВР.

Головна увага УГВР зосереджувалася переважно на організації воєнних дій.

[Електронний ресурс]

Завдання і запитання:

• Використовуючи карту, визначте територіальнічастини УПАтамежі областей в яких вона діяла.
• Чому УПА стала багатонаціональним військовим формуванням?
• Чим організаційні засади та діяльність УПА відрізнялися від діяльності радянських партизан і підпільників?
• Які історичні чинники зумовили створення Української головної визвольної ради?

[Додаткові матеріали]

Польський рух Опору

Армія Крайова (АК) (пол. Armia Krajowa) — збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (1939—1945).  Вони були сформовані на території Польщі в кордонах до 1 вересня 1939 року — та підпорядковувалися польському еміграційному урядові в Лондоні. Армія Крайова - одна з найчисельніших і найорганізованіших «підпільних армій» тодішньої Європи. Головне завдання – це збройний опір гітлерівським окупантам та підготовка загальнопольського повстання, так звана операція «Гроза», яке мало вибухнути у сприятливий для того час.

Армія Крайова брала участь у збройній боротьбі проти гітлерівців, загонів УПА, української національної самооборони, Червоної армії. Фактично, в Західній Україні поляки і українці стали заручниками фашистського та сталінського режимів, які своїми провокаційними діями розпалювали етнічну ворожнечу.

[Електронний ресурс]

Армія Людова (Armia Ludowa, дослівно - народна армія), створена з підпільної збройної організації Польської Робітничої Партії,  Гвардії Людової та інших прокомуністичних військових загонів в січні 1944р. під час наступу Радянської Армії на територію Польщі. Провела близько 120 великих боїв з гітлерівськими військами в Липських лісах, знищивши понад 19 тис. німецьких солдатів. 21 липня 1944 року була об'єднана з 1-ю Польською армією в єдине Військо Польське.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/wdwZ76.

Завдання і запитання:

• Що об’єднує Фото1 і 2?
• Чому після випуску такого плакату Армію Крайову називали "плюгавими гномами реакції"?

[Додаткові матеріали]

Польсько-українське протистояння

Польсько-український конфлікт 1942-1947 рр. - це   взаємні польсько-українські акції, які  проходили на українських  національно змішаних територіях спільного проживання українців і поляків: Волинь, Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина та супроводжувалися винищенням мирного населення.

Метою сутичок було вигнання  "чужого" населення - польського чи українського – з цих територій засобами залякування чи вбивства.

Передумови:

1. Претензії поляків на володіння землями Галичини й Волині (в період німецької окупації польський еміграційний уряд з Лондона ставив за мету відновлення кордонів Польщі станом на 1939 рік, тобто включаючи території теперішньої Західної України).
2. Дискримінаційна політика проти українців. «Пацифікація» 1930 року, масові арешти, побиття, закриття українських установ і вбивства мирного населення.
3. Місцеві поляки, користуючись підтримкою польської допоміжної поліції і німецької окупаційної влади, розпочали терор проти українців. До 1943 року порядок на окупованій Волині німці підтримували з допомогою української допоміжної поліції, тому великих проблем в українсько-польських стосунках не було. Коли за наказом ОУН українці, які служили в допоміжній поліції,покинули службу та пішли в УПА і почали війну проти німецької окупаційної адміністрації, на заміну їм німецька окупаційна влада найняла місцевих поляків, сформувавши польську допоміжну поліцію.
4. Підбурювальна роль радянського та нацистського режимів у ескалації конфлікту для перешкоджання створенню незалежних держав українцями та поляками та дискредитації національних рухів. Зокрема, очільник Райхскомісаріату Україна Еріх Кохтак розставляв акценти внімецькій окупаційній політиці: «Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його вбити, і щоб українець, побачивши поляка теж горів бажанням його вбити».
5. Наявність радикальних сил в обох сторін протистояння – збройні формування українського та польського визвольних рухів: Українська повстанська армія (УПА) та Армія Крайова (АК).
6. Деморалізуючий вплив війни, «знецінення» людського життя.

1942 р. Надсяння та Підляшшя (Генеральне губернаторство). Німецька влада на території Замойського повіту створює зразкову німецьку колонію («Гімлерштадт»), заселену німцями,  проводить звідти депортацію поляків і заселяє українських селян, як “живий щит”. Загони Армії Крайової розцінили це як «співпрацю українців з німцями проти поляків» і в березні 1943 року вдалися до нищення української адміністрації, що вилилося в масові убивства українських селян. В результаті цих «відплатних акцій»  на Холмщині та Грубешовщині: знищено 52 українських села (4000 українських селян).

1943 р. Волинь. Відхід української допоміжної поліції в підпілля ОУН(б). Німці замінюють  допоміжну поліцію на польську, залучаючи її до каральних акцій проти українців. УПА починає ліквідовувати поляків, які перебувають на службі в німців, та  польські родини, звинувачені у колаборації. Польські селяни створюють близько 100 баз самооборони, зброю для яких надавали німці, більшовики або польське підпілля. Від літа 1943 року польські бази самооборони організовували напади на осередки й боївки УПА, а також походи на українські села задля поповнення свого продовольчого забезпечення. Загони УПА починають знищення баз самооборони.  Після масованої повстанської атаки по польських самооборонних базах і колоніях в липні 1943 р. конфлікт поступово вийшов з-під контролю, переріс в неконтрольовану селянську війну і перетворився на міжетнічну боротьбу, спрямовану на взаємне винищення, яка принесла тисячі невинних жертв з обох сторін.

1944-47 рр.  Польсько-український конфлікт поширюється спершу у прикордонні з Волинню райони Галичини та Закерзонні – Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині, де війна вилилася у масові знищення українських сіл, які сприймалися поляками як можлива оперативна база для розвитку українського руху. За домовленостями між Польщею і УРСР з вересня 1944 року відбулася примусовий обмін населенням. Крапку в польсько-українському збройному протистоянні поставила акція «Вісла» і знелюднення Закерзоння.

Завдання і запитання:

• Визначте причини виникнення польсько-українського протистояння?
• Який вплив на двохсторонній конфлікт мали треті сили?
• Яким чином зміст стікера пов'язаний зі світлинами стікера?

[Додаткові матеріали]

Волинська трагедія

Волинська трагедія («Волинська різанина») — один із кривавих епізодів українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни на Волині. Навесні 1943 року Крайовий провід Організації українських націоналістів на Волині прийняв рішення про вигнання місцевих поляків. На той час українці складали близько 80% населення Волині, поляки — 15%. Обґрунтовувалося таке рішення необхідністю перешкодити планам польських провідних політичних сил повернути повоєнній Польщі західноукраїнські землі, а також покарати частину місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями, за допомогу радянським партизанам (останні нерідко робили місцеве польське поселення своїми продовольчими базами) та за вбивства польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині.

Спочатку акції мали поодинокий характер і були спрямовані проти польських співробітників гітлерівської адміністрації. Поступово вони набули масового характеру і поширилися на всю польську сільську людність. 11-13 липня 1943 року загони УПА (Українська повстанська армія) майже одночасно атакували понад 100 польських поселень. Після цього командування Армії Крайової Волинського округу, щоб протидіяти загонам УПА, почало створювати власні партизанські загони, а також скерувало офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК (Армія Крайова) організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Переважна більшість осередків польського опору не витримали натиску загонів УПА і були знищені. Тільки небагатьом полякам вдалося евакуюватися до міст під охорону німецької адміністрації. Поляки втікали через кордон до Генеральної губернії або погоджувалися на добровільний виїзд на роботу до Німеччини. Вистояти у боях проти українських збройних формувань вдалося тим польським базам самооборони, які були чисельними (по кілька тисяч осіб) та отримали значну матеріальну підтримку від командування АК у вигляді зброї, амуніції й добре вишколених військових, а також тим, яким допомагали радянські партизани (переважно у лісистих східних та північних районах Волині). Так само АК розпочала каральні акції щодо українського цивільного населення. Взаємна польсько-українська різанина з Волині поширилася згодом на Галичину та інші сусідні території. Однак там вона не мала такого масового характеру, як на Волині.

Разом на одній землі. Історія України багатокультурна. – ЗУКЦ, 2012. – с. 177.

Завдання і запитання:

• За картою визначте місця масового розселення поляків на території українських земель, що входилидо складу Польської Республіки напередодні Другої світової війни.
• У чому суть Волинської трагедії?

[Додаткові матеріали]