Марина Могільнер
Науковий співробітник Центру вивчення націоналізму та імперії (Казань, Росія), редактор-засновник міжнародного двомовного квартальника «Ab Imperio» (присвячений історії нової імперії та націоналізму на пострадянському просторі). Захистила кандидатську дисертацію в Казанському університеті та докторську в США (Rutgers University). Сфера дослідницьких інтересів включає історію Російської імперії / СРСР, імперську історію в порівняльній перспективі, історії і теорію націоналізму і імперій, історію сучасного знання. Автор таких публікацій як: «Мифология ’Подпольного человека’: радикальный микрокосм в России начала ХХ века как предмет семиотического анализа»; Homo Imperii. История физической антропологии в России; Homo Imperii: A History of Physical Anthropology in Russia та інші. Є редактором декількох збірників і ряду статтей з різних аспектів історії Російської імперії.
Як писати підручник з історії: досвід і нові виклики
Автори підручника повинні не тільки самі добре розуміти стоять перед ними інтерпретативні та політичні небезпеки і пастки, але і вміти розповісти про них вчителям, школярам і студентам. А своє завдання ми - тобто всі, хто ризикує писати підручники, повинні формулювати не як створення «об’єктивної» картини війни або якогось самоочевидного «українського» виміру війни, але як спробу сформувати у читачів підручника можливості соціального уявлення, запропонувати мову для аналізу історичного досвіду та сучасної ситуації - такі можливості і така мова, які б відрізнялися від мови практичної політики, мови політичного протистояння і мови непродуктивного моралізаторства. Заклики що прозвучали на конференції відібрати з минулого те, що може увійти в скарбничку українського патріотизму, і відсікти те, чого можна і потрібно соромитися, не здаються мені реалістичними і здійсненними, тому що в основу цієї селекції не передбачається покласти якісь інші критерії і орієнтири, крім тих самих політичних і моральних критеріїв, які вже присутні в сучасному ідеологічному просторі Україна і продовжують розколювати суспільство.
Мені здається тому, що підручник мало б сенс починати «з кінця», тобто з обговорення ролі Другої світової у створенні поствоєнної радянської ідентичності, з центральності цього сюжету для нових пострадянських ідентичностей. Важливо розповісти про різні історичні бачення Другої світової - радянської версії, європейського і американського прочитання, про версії євреїв і циган, про роль другої світової для конструювання бачення поствоєнного світу. Цей широкий релятівізуючий контекст допоможе ввести поняття української другої світової війни - (або воєн!) - в історичну перспективу. Не менш важливо включити в цю вступну главу концепцію війн пам’яті та обговорення співвідношення академічної історії і пам’яті (пам’ятей), академічної та публічної історії, нарешті, відносин між історією і політикою.
Друга світова була подією, які багато хто сприйняв як кризу гуманізму, кінець прогресу і саморуйнування модерності. Мені здається, що пояснити це в підручнику цілком реально, так само як і випливає звідси теза про неможливість простого і несуперечливого опису і пояснення війни. На відміну від того, чого ми зазвичай чекаємо від підручника, наратив вашого підручника може і повинен бути нелінійним, іноді поліфонічним, що інколи комбінує взаємно суперечливі інтерпретації, іноді детально розбирає найбільш суперечливі моменти на шкоду більш очевидним. Участь героїв у злочинах проти людяності, геноцид як інтегральна частина патріотичної програми, визнання законним прийняття частини території сусідньої країни з рук окупантів і т.д. - вся історія складних суспільств складається з подібних суперечливих випадків, і в ній немає місця для несуперечливих майстер-наративів і універсальних інтерпретацій минулого.
Багато доповідей та обговорення створювали уявлення про війну як конфлікт націй, а жертви цієї війни, так само як винуватці злочинів, легко ідентифікувалися за національністю. Це бачення війни, зокрема, стимулює війну пам’яті між українськими та польськими істориками. Захищаючи «добрий» націоналізм, учасники цієї «війни»
зазвичай вказують на його неетнічний, цивільний характер. Нападаючи на «поганий» націоналізм, наводять як аргумент ксенофобську ідеологію, колаборацію з тоталітарними режимами (нацистським або радянським) і відсутність розвинених громадянських інститутів.