Тетяна Пастушенко

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник НАН України. Навчалася на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 2004–2007 стала аспірантом Інституту історії України НАНУ. Працювала в Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» у м. Києві, а згодом стала старшим науковим співробітником Інституту історії України НАНУ у відділі історії України періоду Другої світової війни. У 2007 р. — захистила дисертацію кандидата історичних наук. Учасник декількох науково- дослідних проектів пов’язаних з темами: примусова праця в Третьому Рейху, в’язні концтаборів Дахау та Маутгаузен, усна історія деколективізації в Україні 1990-х років, репатріація. Автор і співавтор наукових досліджень з теми воєннополонені, примусова праця.

Пам’ять про німецьку окупацію України 1941–1944: селянський досвід

До найбільш згадуваних сюжетів можна віднести розповіді про «добрих» німецьких солдатів, або «хороших» старост, поліцаїв, ототожнення терористичних дій партизанів і німецьких окупаційних військових формувань: «Сьогодні йдуть німці (голосно), на завтра — партізани. І тих боїмося, і тих — боїмося! І тих нич не спимо, отак трусимось…». Ще чіткіше ототожнення або протиставлення особистого досвіду  до колективного уявлення про події окупації висловлюють респонденти у різного роду теоретизуваннях, міркуваннях, роздумах з приводу канонізованих радянською ідеологією подій та явищ окупації.

Наше сприйняття теперішнього великою мірою залежить від нашого знання про минуле. Ми сприймаємо світ, що оточує нас, у контексті причинного зв’язку з минулими подіями та об’єктами минулого. У наведених цитатах з інтерв’ю можна виділити не лише окремі факти/сюжети/ події з особистого життя оповідачів, ми спостерігали його зусилля надати власному минулому сенсу і форми, спроби розмістити власний досвід в історичному контекст. Приватна пам’ять не є ізольованою. Вона структурується у процесі соціалізації колективними ідеями та соціальним досвідом. Якщо спогади особи не відповідають загальноприйнятим уявленням про минуле, то вони можуть виявитися болючими, становити певну загрозу. Тому людина створює “безпечні” спогади, щоб вони відповідали прийнятним нормам, а “незручні” — придушує або замикається у вузькому колі людей зі схожим життєвим досвідом (у соціально чи політично маргінальній групі). Подібна ситуація характерна для усних історій колишніх остарбайтерів, які тривалий час перебували за межами історичної пам’яті про Велику Вітчизняну війну, не входили до офіційного кола учасників і героїв війни (як воїни, партизани й підпільники, в’язні концтаборів, трудівники тилу тощо). Тільки останнім часом вони отримали право голосу. Й знову ж таки, ще чимало сюжетів у їх спогадах
залишаються “незручними”, про які вони воліють мовчати. Як у наведених прикладах, замовчували/уникали розповідати історії (особливо “позитивні” історії) про життя за німецької окупації селяни. Творення індивідом нового образу, нового сюжету в пам’яті завжди містить у собі елемент пригадування, відчуття безперервності існування. Тому у розповідях очевидців ми спостерігали постійні порівняльні екскурси від життя під час німецької окупації до реалій колективізації 30-х рр., від “германської неволі” до праці у
повоєнному колгоспі.

Існує ще досить багато інших життєвих історій й зображень буднів окупації, які для їх оповідача також будуть істинно правдивими. Адже не існує однієї єдиної об’єктивної реальності. Розповіді пересічних українців переконливо показують, що не можна вивчати, оцінювати, говорити про сприйняття та оцінку людиною якогось одного явища без урахування життєвих обставин цієї людини, історичного контексту або впливу подій, які йому передували.